Болонський процес по-українськи

Болонський процес по-українськи

            Або ж «еталон вищої освіти», «євроремонт у вищій школі», «оболонська система», «болванська система»… Яких тільки епітетів вона не набула за ці п’ять осоружних для українських вишів років. Чим же так вона нам насолила?

Україна ще з незапам’ятних часів наполегливо рубає вікно в Європу. Одним з таких «вікнорубів» мав послугувати нам підпис під Болонською конвенцією 2005 року.  Але про те, під чим ми підписалися, як тлумачити основні положення, навіщо це українцям, суперечки точаться й досі. І не дарма. Нездорова любов українців до постійних реорганізацій у всіх галузях (замість того, щоб зробити існуючу систему функціональною та конкурентоспроможною, ми шукаємо нових шляхів, а шлях завжди був і буде один – у якості роботи, а не у способі досягнення результату) не перше десятиліття гальмує розвиток і авторитетність вищої освіти.

Щоб зрозуміти, в чому, власне, річ, у чому сіль суперечки, слід відповісти на одне і те ж питання спочатку по-європейськи, а потім – по-українськи. Різницю побачите самі:

– Якою була мета впровадження болонської системи навчання?

Європа: Зміцнення зв’язків і співробітництва з іноземними вузами – мобільність студентів та викладачів, єдиний освітній простір, що означає, перш за все, взаємне визнання дипломів між державами-партнерами, єдині наукові ступені, відсутність системи нострифікації (визнання освітнього ступеня).

Україна: Євроінтеґрація, спроба відійти від радянської системи навчання (словом, аби не як у москалів).

– Що таке на даний час болонська система?

Європа: Це еталон вищої освіти в Європі, співробітництво між вузами та країнами, космополітичний інтелект, який дає змогу бути конкурентоспроможним на світовому ринку праці, поява можливості міжвузової та міжфахової (!) міграції (система Liberal Arts Education).

Україна: Впровадження чужорідної кредитно-модульної системи, причому не на всіх рівнях (аби у відомостях оцінки були переведені у стобальну шкалу оцінювання), звірське скорочення кількості академічних годин (часто більше, ніж наполовину), утворення формальності у складанні іспитів, майже неможливість працювати під час навчання, бо 80% теорії висувається на самостійне опрацювання, тому й погіршення якості освіти в державі.

– Чинні кваліфікаційно-освітні рівні (зауважте, вони, за конвенцією, мають збігатися):

Європа: 1. Бакалавр (3 роки, дає змогу працювати за фахом); 2. Магістр (2 роки, можливість викладати та займатись науковою діяльністю); 3. Доктор філософії – PhD (від 3 років).

Україна: 1.Бакалавр (4 роки, не дає змогу повноцінно працювати за фахом); 2. Спеціаліст (1-1,5 роки, дає змогу працювати за фахом); 3. Магістр (2 роки, дає змогу працювати за фахом, викладати у вузі та займатися науковою діяльністю); 4. Кандидат наук (3-5 років); 5. Доктор наук (10 років наукової діяльності).

Отже, і в сфері освіти все у нас робиться «косо-криво аби живо». Понахапували формальних положень конвенції – та й ну руйнувати традиційну, не просто функціональну, а й якісну систему освіти. А тепер – плачемо біля розбитого корита та й чекаємо, доки воно вже Європа до нас прийде. Але ж гора, як відомо, навряд чи побіжить до лінивого Магомета. Тому слід удосконалювати власну, автентичну систему вищої освіти, щоб у європейців за замовчуванням не виникало сумніву у професійності наших випускників.

2010 рік – дедлайн впровадження «болонки» в Україні. Результати більше, ніж плачевні: гуманітарії скаржаться на тести і малу кількість аудиторних занять, медики – на мінімізацію практики, всі ж спудеї не в захваті від рейтингу, який робить студента студенту вовком та від обов’язкового відвідування занять, що стає першим критерієм успішності. А в результаті скорочення академічних годин викладачі тільки роблять вигляд, що вчать, а студенти — що вчаться. Про якість самостійної підготовки студентів годі й говорити. Вона просто невмолимо наближається до нуля. Один із вінницьких студентів зазначив, що ця система прийнята виключно для того, щоб регулювати кількість стипендій. Бо, ясно, для університету краще, коли їх менше. Але тут якийсь абсурд виходить – треба ж, щоб вишу було ким гордитися, тільки фінансовою стороною справи це не пояснюється. Були навіть закиди щодо того, що «болванка» – один із пунктів плану Далласа. Та повернемось до порядку денного. Щодо мобільності, то видно – міносвіти  все тільки повідомляє, що Україна навчатиме найкращих студентів у провідних навчальних закладах світу за державний кошт і запрошуватиме до наших вузів гостьових лекторів. Нині єдиний приклад, де створено всі умови для академічних обмінів – НаУКМА.

От і маємо такий собі «суржик» двох систем, поки ще, правда, неясно, чим стане традиційна система – субстратом чи суперстратом. Все одно результати не на нашу користь. Бо – яку ж ми можемо запропонувати освіту на європейському ринку праці? В Україні 862 виші, які не забезпечують відповідну своєму статусові якість освіти. І ЖОДЕН з українських ВНЗ не входить до рейтингу 1000 (!) кращих університетів світу. ЛНУ ім. І.Франка визнаний кращою вищою школою України, та й він посідає плачевну 1443 сходинку всесвітнього рейтингу «Webometrics». Україна зараз навчає 45 тисяч іноземних студентів, однак до нас їде молодь з нерозвинених країн і постійно скаржиться на умови навчання і проживання, а особливо – на колосальний рівень корупції. Тому навряд чи приїдуть до нас здобувати освіту англійці чи німці, як гостинно б їх ми не запрошували, бо яка ж здорова глуздом людина поміняє шило на мило…

Європейці мали чим похвалитися, коли підписували документ 1999 року в італійському місті Болонья. І ми певніше мали, ніж не мали. Але консолідація в будь-якому разі передбачає якусь часточку анексії чужого та його знищення, а з іншого боку – підкорення сильнішому. Та кожна держава, яка себе поважає, не викорінить свої традиції заради шматка гнилої ковбаси з барського плеча.

Аби свого не цурались… Аби, аби, росли б в роті гриби. А так, за відомим висловом не менш відомого українського політика, маємо те, що маємо.

Ірина Мороз,

студентка 3 курсу

НПУ імені М.П.Драгоманова