Кілька слів про двомовність
«Без мови немає народу» – такий епіграф можна додати до нового «Закону про мови в Україні», який робить українську мову не обов’язковою. Не знаю, чи крик моєї душі буде почутий. Але маю сказати.
Ні для кого не є новиною багатовікове нищення української мови. Починаючи від першого указу Петра Першого наприкінці 17 століття заборонити книгодрукування українською і до сьогоднішнього дня вийшло не менше 800 указів та законів, які обмежували або забороняли писати й говорити українською. Але ми й досі її не утвердили. Не тому, що не маємо своєї мудрості, а тому, що не можемо себе відстояти.
Коли закон гласить, що українсько-російська двомовність є великим надбанням українського народу, ми розуміємо, що мовна політика держави не відстоює наших інтересів. А на перший погляд безневинна дружба з сусідом переходить у покору, а Україну вкотре намагаються побудувати без українців.
Об’єктивно, що російською мовою послуговується 30% українців, це за даними перепису населення 2001 року. Однак офіційність другої мови понесе за собою колосальні матеріальні витрати та нищення національної мови. Навряд чи ми зможемо побачити новини українською, почитати газету українською, побачити фільм з українським дубляжем. Навіть зараз українськомовного культурного продукту набагато менше, ніж російськомовного, а що вже говорити про сваволю, яка настане після офіційного дозволу не перекладати його українською. Навіть зараз українофоби запевняють, що україномовних громадян немає. Тому не виключено, що у разі прийняття закону буде негласна заборона навіть думати рідною мовою.
Висновок експертів – закон не має права на існування, бо є неправильно розтлумаченою Хартією захисту мов національних меншин. Нам відкрито пропонують замінити українську російською на всіх рівнях. Говорять про рівність двох офіційних мов. Але ми всі розуміємо, яка з двох рівних буде рівнішою.
Насправді для українців не проблема, якою мовою послуговуватись. Кожен говорить, як хоче. А в публічних сферах говорить українською. І більшість російськомовних проти утвердження двомовності в Україні.
«Український тиждень» застерігає: «Коли станемо 84-тим суб’єктом федерації, не кажіть, що вас не попереджали». Не хочеться повторити гіркий досвід Білорусії та Ірландії. Це дійсно питання життя і смерті українства. Не хочеться, щоб через необачний крок влади ми знову втратили те, що так довго здобували.
Наостанок хочу згадати всім відомі слова: «Не запитуй, що КРАЇНА ЗРОБИЛА ДЛЯ ТЕБЕ, а думай про те, що ТИ можеш зробити для неї».
І що панянка пропонує зробити тим, хто проти?
Адже що б не робив і не хотів народ (одну мову, дві, три...), його слуги (себто ті самі депутати і тд) зроблять те, що їм хочеться.
Все одно ж мова народжується, твориться і живе у народі, тому треба, щоб кожен свідомо підтримував цей процес, у всіх можливих сферах висловлюючись рідною мовою.
Якщо всі як один заговорять українською на вулицях, в установах, вдома, тоді ніяка сила зверху не переможе факт українськості нашої держави.
Щодо 30% населення, яке послуговується російською – категорично не згодний. Російською мовою в Україні говорить БІЛЬШІСТЬ. Але суть не в тому, чи це більшість, чи ні. Суть у перебудові нашої матом критої постколоніальної свідомості, яка вважає своє другорядним. На жаль, це в крові, і починати тут треба лише з самих себе – банально, крізь гори лайна, зневагу "нормальних", мучаючись, ламаючись, довбаючись, віддупляючись – тут кому що подобається))) І прикладом тут може послужити лише одна нація – євреї. Вони відродили іврит з небуття, незважаючи на те, що він був мертвий уже за часів Христа. А ми, хохли недороблені, ЩЕ ЖИВУ мову відродити не можемо. Українську мову нищив не Петро І, а самі українці.